Чому президент не носить маски? Розмова про психологію українського локдауну

Чому президент не носить маски? Розмова про психологію українського локдауну
Зеленський – не перший і не єдиний державний службовець, який не виконує вимоги — Чому президент не носить маски? Розмова про психологію українського локдауну
Зеленський – не перший і не єдиний державний службовець, який не виконує вимоги


Психолог Валентин Кім про те, як змінились ми і Україна за останні 10 місяців

Об этом сообщает РуссианГейт


В Україні триває черговий локдаун: він діятиме до опівночі 25 січня. Цього разу обмежень менше, ніж, наприклад, навесні: ходитиме транспорт, працюватимуть перукарні (за записом), дитсадки.

Про те, чим цей карантин відрізняється від попередніх у сприйнятті українців, як змінювалося ставлення до пандемії впродовж останніх десяти місяців, а також з якими настроями громадяни розпочали 2021 рік в інтерв’ю «Главкому» розповів політичний психолог Валентин Кім.

Як населення сприймає нинішній локдаун? Вже немає паніки і ажіотажу, які спостерігались навесні.

Локдаун вже має певну історію – по суті, йому вже майже десять місяців. Говорячи про локдаун, я маю на увазі взаємовідносини населення та влади в умовах коронавірусу та кризи. За ці десять місяців (тобто з 2 березня, коли в Україні був зафіксований перший випадок захворювання на Covid-19, – «Главком») відбулася певна трансформація цих відносин, з’явилися деякі тренди.

Коли ми стикнулися з першими випадками захворювання на коронавірус, нашою першою реакцією були страх та відторгнення. Яскравим прикладом були події у Нових Санжарах, коли населення цілого селища протестувало проти розміщення людей на карантин у санаторії на території цього населеного пункту, або у Львові, коли медики відмовлялися обслуговувати потенційно хворих на коронавірус. Таку реакцію населення можна назвати істеричною. Це була панічна атака соціального характеру, яка свідчила про страх. Треба зрозуміти, на чому цей страх оснований, адже те, що формується в базисі, згодом формує в подальшому наше ставлення до ситуації. Скоріш за все, цей страх ґрунтувався на тотальній недовірі до органів влади. Під органами влади я маю на увазі і Міністерство охорони здоров’я, і місцеві органи влади, і центральну владу, і взагалі віру людей у здатність української влади подолати якісь виклики.

Потім влада повела себе досить жорстко, був оголошений перший локдаун, все було заблоковано, і населення з цим погодилося: люди погодилися сидіти вдома, бізнес – зазнавати втрат. Почався процес адаптації, підлаштування під нові формати: дедалі більше компаній перейшли на дистанційну форму роботи, люди побачили нові можливості для себе. Така реакція населення показала, що у держави був певний адміністративний ресурс «слухняності»: тоді і населення, і місцеві органи влади були готові виконувати розпорядження центральної влади. І весь цей ресурс був фактично вичерпаний за час першого локдауну. І коли ми почали підходити до росту захворюваності, ми побачили, що, попри зростання кількості загиблих та хворих, населення почало схилятись до саботажу. І якщо в перші дні локдауну люди ходили ледь загорнуті не в поліетиленову плівку через страх заразитися, то згодом дедалі частіше порушували дистанцію, не носили маски, попит на рукавички і антисептики якось зменшився. У цьому я бачу тенденцію до зниження, скажімо так, виконавчої дисципліни. Населення та бізнес дедалі менш схильні виконувати вказівки центральної влади.

Згодом ця тенденція посилилась, ми побачили, як деякі місцеві органи влади відкрито відмовлялися виконувати рішення уряду щодо переведення того чи іншого регіону в червону зону. Кабінет міністрів реагував на це достатньо мляво. Були випадки, коли місцева влада не погодилася вводити жорсткий карантин у своїй області. Центральна влада, в свою чергу, почала йти на поступки. До слова, це важлива тенденція. Наслідком цього стало сприйняття населенням держави як перешкоди, яку можна обходити саботажем та ігноруванням. Далі ми бачили, як переносилися дати нових локдаунів: влада ніяк не могла на нього зважитися попри те, що цифри захворюваності росли. Спершу можновладці казали про жорсткі обмеження при досягненні цифри у 5 тисяч хворих на добу, потім називали цифру у 10 тисяч, далі – у 15 тисяч... Була готовність ввести локдаун перед святами, але держава стикнулась із супротивом населення, відступила та не запровадила обмеження. І щоразу, коли держава збирається запровадити жорсткі заходи, наштовхуючись на супротив, відступає. Надалі уряд навіть втрачає сміливість говорити про майбутні обмеження, а багато розмов навіть не доходять до етапу планування, бо одразу наштовхуються на супротив населення та бізнесу. Це свідчить про послаблення ролі держави, посилення функції значущості місцевих органів влади, які керуються власними мотивами і переходять на сторону тих, хто саботує.

Що у підсумку? Ставлення держави до населення – це несміливий контроль з готовністю відступити від свої первинних цілей та вимог. Ставлення населення до держави – як до перешкоди, супроти якої можна влаштовувати саботаж. Відбувається заперечення єдиних правил та обмежень.

Політичний психолог Валентин Кім
Політичний психолог Валентин Кім

«Немає катастрофи – немає реформи медицини»

Ви сказали, що спостерігаєте певні тренди. Які з них продовжаться у 2021 році?

Для себе я виділив кілька ключових трендів. Перший – зростання схильності до саботажу та протестів. Це наслідок послаблення ролі держави і посилення ролі місцевих рад.

Другий – посилення дискредитації контролюючих органів. Держава все ж таки буде вимушена демонструвати свою функцію контролю, відтак поліція, Нацгвардія, фіскальні органи будуть дискредитовані ще більше, оскільки зобов’язані захищати державні інтереси.

Третій – посилення запитів на сервісну функцію держави. Тут цікавий момент: у зв’язку із пандемією багато держав закривають кордони, роблять жорсткішою функцію контролю, а тому люди залишаються у своїх країнах. Закриті у межах території раїни, люди звертають увагу на те, як влаштовано їх життєве забезпечення тут і зараз. Це призводить до того, що люди частіше артикулюють, чого саме вони хочуть від влади. Тобто, якщо раніше мене як громадянина щось не влаштовувало, і я міг кудись полетіти з країни, хоча б відпочити в «нормальній» державі (тобто власну державу ми визначаємо як «ненормальну»), то зараз це стало неможливим. Люди все більше звертають увагу на проблеми всередині країни, тому буде посилюватися запит до сервісної функції держави, не до керівної: забезпечте, допоможіть, дайте, компенсуйте, виділіть тощо. Це посилення тиску на державну владу, а слабка влада може з цим не впоратися.

Четвертий – посилення ролі місцевих органів влади, які значно ближчі до народу, до його потреб. Це значно посилить позиції мерів, мажоритарників тощо. З’являється розподіл: місцева влада для народу «хороша», центральна – «погана». Очевидно, на мажоритарці рано ставити хрест – зараз вона отримає потужний ресурс…

П’ятий – посилення «хуторського» менталітету. Це той самий менталітет, який підказує, що у нас достатньо потужний історичний досвід виживання. Людям легше вижити поодинці, бо державу вони сприймають як агресора, а не як помічника. Держава для них є не способом для забезпечення безпеки, а є порушником цієї безпеки. Приміром, держава продала маски перед початком епідемії, ввела локдаун, що завадило заробляти людям, ніяк не може виплатити достойну платню медикам тощо.

Якщо аналізувати трансформацію ставлення українців до пандемії та локдауну зокрема, що змінилось за останні 10 місяців? Що зараз переважає: заперечення, ігнорування?

Перша реакція прошарку людей, які особисто не постраждали від коронавірусу у сенсі здоров’я та фінансів, – це страх та паніка. Потім було розслаблення: катастрофи не відбулося.

Далі відбувається приріст захворюваності та смертності, відтак знову накриває хвиля страху. Разом із тим, чимало людей хворіє у легкій формі, хіба що тимчасово втрачають нюх чи смак – найголовніше, обходяться при цьому без допомоги держави: не лежать у лікарні, не потребують дорогого лікування. Але ту трагедію від коронавірусу, якої усі боялися, відчули далеко не всі – для більшості її не сталося. Усе це разом призводить до звикання та адаптації, а ще – до посилення переконання у тому, що в цій ситуації можна обійтися без держави, вижити самотужки. Люди бачать: якби трагедія таки сталася, держава б виявилася безсилою.

Чи можна очікувати посилення запиту від суспільства на реформи у медицині? Аби в умовах наступної пандемії держава виявилася б спроможною протистояти їй?

Всі трагедії зазвичай запускають реформаторські інструменти. Наприклад, в 2014-му році країна стала жертвою агресії, на нас напав потужний ворог. І виявилося, що у нас зовсім немає армії, чим ворог і скористався. Ця трагедія безпеки призвела до того, що відбулася певна реформа, і зараз у нас є боєздатна армія.

Тепер на нас напав вірус, наслідком чого стала криза системи охорони здоров’я. Катастрофа не відбулася, у нас немає так багато загиблих, як у європейських країнах та Сполучених Штатах. Як і раніше, є вільні місця в лікарнях, хоч і кажуть люди, що лікарів не вистачає, як і вільних місць, але, в принципі, все досі працює. Відтак, втрачається відчуття катастрофи. Немає катастрофи – немає змін. Ми не змінюємося, не трансформуємося, не виробляємо нові навички, інструменти чи інституції. Наша система охорони здоров’я, яка була небездоганна, такою і залишилася. Реформу, запропоновану Уляною Супрун, як сварили, так і сварять, а нові реформи ніхто не пропонує, бо немає запитів на реформацію. А немає запиту, бо народ бачить: «все одно виживемо» – без держави, без лікарів, за допомогою інтернету...

Важливою у цьому плані є роль потужних волонтерських організацій, які компенсують неспроможність державної системи. Ми перебуваємо у такій збалансованій системі виживання. І допоки вона буде збалансована, ми не будемо її реформувати. Немає катастрофи – немає реформи.

«В українців дуже розвинене міфологічне мислення»

Наскільки впливають на послаблення довіри до влади якісь вчинки можновладців? Як от, прогулянки і відпочинок Зеленського без маски. Чи звертає населення на це увагу?

Це впливає не на формування довіри, а підтвердження недовіри. Зеленський – не перший державний службовець, який не виконує вимоги. У нас десятиліттями існує тренд: «для друзів – все, для решти – закон». У нас немає розчарування щодо цього, такі речі відбуваються не вперше. Ясна річ, що люди, які голосували проти Зеленського чи традиційно налаштовані проти влади обов’язково звернуть на це увагу, однак у цілому на ставлення народу до проблеми не вплине.

Дійсно, поведінка лідера має вплив на народ, але тільки в тому випадку, коли ставлення до влади хитке і до кінця не визначене. А у нас воно стабільно негативне. Разом із тим, якби Зеленський ходив в масці постійно, регулярно демонстрував, як треба поводитися під час пандемії, можливо, було б більше слухняності, проте, я не певен, що це сильно змінило би ту картину, яка є нині.

На вашу думку, на що орієнтується середньостатистичний українець формуючи своє ставлення до пандемії? Якщо це не позиція влади, то що: думка друзів, сусідів, конкретного ЗМІ?

Орієнтуються на що завгодно. В українців дуже розвинене міфологічне мислення, вони вірять і в теорію змов, і в те, що цей вірус – видумка, і у версію про спеціально зроблений у лабораторіях вірус – спектр вірувань дуже широкий. Такі люди шукають інформацію не з метою дізнатися щось нове і достовірне, не для того, щоб сформувати власні переконання з певного приводу, а лише для того, щоб їх підтвердити. Такий адепт теорії змов буде виловлювати в інтернеті або на просторах телеефірів ті коментарі експертів, які будуть підтверджувати певну вже сформовану позицію. Натомість людина, яка послуговується науковими джерелами, знає, що пандемії виникають періодично, а віруси здатні до мутацій, у тому самому інтернеті вона шукатиме зовсім інші джерела інформації. Важливим є ще один момент: на перший план виходить не цінність факту, а цінність коментатора.

Якщо переконання якоїсь людини засновані на тому, що вона є слабкою, неповноцінною, що її життя залежить від ігор інших людей, то вона віритиме у теорію змов. Якщо ж людина вважає себе цілісною, самодостатньою і впевненою у собі, вона шукатиме об’єктивну інформацію та можливості: у випадку з пандемією – можливості вберегтися (шити маски самостійно, розвести самогон і протирати ним поверхні).

Наталія Сокирчук, «Главком»

Читайте також: Повернення до життя відкладається. Черга за вакциною розтягнулась до 2024 року


Джерело статті: “https://glavcom.ua/interviews/psihologiya-ukrajinskogo-lokdaunu-abo-chomu-prezident-zelenskiy-ne-nosit-maski-729692.html”

Автор:
Предыдущий материал

Байден принес присягу на посту 46-го президента США и официально вступил в должность

Следующий материал

Офис президента Зеленского — это теперь часть мафиозной группировки Татарова, — Бутусов

Коментарии (0)