Герой України танкіст Євген Межевікін: "Кожний мій заїзд у ДАП призводив до того, що у ворога щось горіло

 Герой України танкіст Євген Межевікін:

П’ять років тому, 4 червня 2015 року, в Софії Київській відбулося перше нагородження недержавним орденом Народний Герой України. Легендарний танкіст, якого знають за позивним Адам, отримав цю високу нагороду одним з перших.


Головні принципи залишаються незмінними всі ці роки: срібло на ордени збирають люди з усієї країни та поза її межами, нагороду неможливо купити чи "нарішати", подання роблять звичайні люди, а зазначені факти перевіряють члени Нагородної ради, які голосуванням і вирішують, хто отримає це високе звання. Карантин вніс свої корективи в плани місії. Навесні мало відбутися нагородження в Луцьку. Його дата буде названа після того, як звичайно почне ходити транспорт та дозволять збиратися великій кількості людей. Крім того, з тієї ж причини довелося перенести видання першої книги "Народний герой України: історії справжніх", в якій зібрані портрети авторства фотографа Романа Ніколаєва та розповіді про тих, хто отримав нагороди. Так само поки довелося відмовитися від щорічного зібрання Народних героїв та родин загиблих Народних героїв. Але все це обов’язково станеться, щойно життя повернеться в звичний режим.

Об этом сообщает Репортер

П’ятиріччя місії ми відзначаємо бесідою з Євгеном Межевікіним, тому що він саме під час першої церемонії отримав орден. І вона також буде в першій збірці. Крім того, Герой України, Народний Герой України, як і десятки інших Народних Героїв, продовжує служити в українській армії і намагається змінювати її на краще.

Усмішка Євгена настільки відкрита і щира, така мирна та дружня, що неможливо уявити, що саме ця людина вправно вела вогонь наших танків на злітці Донецького аеропорту, виїжджаючи на бої з ворогом. Але всі, кому пощастило воювати з Євгеном восени 2014 року, із захопленням розказують про його неймовірні подвиги, про його готовність виїхати на підтримку спецназівцям, десантникам, піхоті, добробатам, розвідникам в будь-який момент. Більше того, він завжди радий співпрацювати з усіма мотивованими бійцями, які самі хочуть чогось навчитися та ефективно воювати. Саме Адам – під цим позивним всі знають Євгена Межевікіна – особисто вчив заводити та керувати танком добровольця Данте в Пісках, коли елементарно не вистачало механіків, готових сісти за важелі та їхати в бій. І зараз він хоче вчити молодих бійців, влаштовувати з ними заняття, щоб вони були готові до бою… І робить це не на полігонах, а неподалік від лінії фронту. Ми і розмову цю записали в Сєверодонецьку, де останні пів року перебуває Адам. І хоча знайомі ми досить давно – з першої церемонії нагородження недержавним срібним орденом "Народний Герой України" , досвід показує, що найяскравішими спогадами про війну бійці діляться в тих краях, де все відбувалося…

Герой України танкіст Євген Межевікін: Кожний мій заїзд у ДАП призводив до того, що у ворога щось горіло – танк, БМП, позиції, дупи 01

Фото: Роман Ніколаєв

"КОЛИ МАШИНА РЯТУВАЛА ТОБІ ЖИТТЯ, ПРИХОДИТЬ ГЛИБИННЕ ВІДЧУТТЯ СПОРІДНЕНОСТІ З ЦІЄЮ ГРОМАДИНОЮ"

-Всередині танку страшно? – у відповідь на це питання Євген розсміявся. Він не очікував почути таке питання — просте для нього, але цікаве для пересічної людини, яка бачила танк лише на параді або в кіно.

-Дурне питання... Ніхто ніколи його не ставив, — Євген замислюється і продовжує: — Як би тобі пояснити… Там не дуже комфортно, але все залежить від того, в якому морально-психологічному настрої ти знаходишся, наскільки накручений. Іноді просто немає часу боятися. А є люди, які як тільки сідають в танк, вже намагаються з нього вибратися. Особисто мені в танку не страшно. І я там почуваю себе комфортно.

-Відчуття броні додає впевненості?

-Не те що броні... Як танк гуде, як працює двигун, система, вихлоп, дизель. Танк відрізняється від усіх дизельних машин як військових, так і цивільних. Ніде більше не існує такого запаху дизелю в природі, як в танку. Реально! Танк — це крута машина. Це рідна машина. В ній все влаштовано не так, як в інших. Коли запускається підігрівач, двигун — відчуваєш зовсім інший запах, який не повторюється ніде. Та навіть незапущена машина пахне по-особливому. Цикл зарядження, гудіння, робота ланцюгів, коли іде постріл. Як він відчувається. Це живий організм, особливий. Ця машина така ж ніжна і тендітна, як і всі інші. Зрозуміло, що броня багато що витримає. І стрілкову зброю, і протитанкові засоби, снаряди, залежно від того, куди вони прилетять, під яким кутом. Перебуваючи всередині, ти розумієш, що захищений. Але водночас ти розумієш, що і машину потрібно захищати, бо вона не вічна.

-Були на війні механіки, які боялися виїжджати в бій?

-Ті, хто залишився у нас у підрозділі на серпень 2014 року, це люди, які, я думав, взагалі нічого не бояться! Але вже після їхньої демобілізації ми якось зустрілися, так вони зізналися, що боялися, і дуже, але як працювали! Вони, скоріш за все, відчували не страх, а просто розуміли, що можна потрапити в ситуацію, із якої не вийдеш, тому і переживаєш, продумаєш, як не потрапити в пастку, весь час пропрацьовуєш такі варіанти в голові. Інстинкт самозбереження працював постійно. А боягузи відсіялися відразу.

Герой України танкіст Євген Межевікін: Кожний мій заїзд у ДАП призводив до того, що у ворога щось горіло – танк, БМП, позиції, дупи 02

-Чому ти обрав саме танки?

-Це сталося абсолютно випадково. В дитинстві я перечитав багато військових книг, передивився всі фільми на військову тематику. І вирішив вступати до харківського "інституту льотчиків". Але коли проходив медкомісію, у мене виявили забиті верхні гайморові пазухи. Лікар порадив: "Ми можемо пробити пазухи, промити швидко, і через два тижні, до кінця медкомісії, зробимо ще один знімок, щоб впевнитися: все в порядку". Я погодився, бо дійсно, встигав підлікуватися і ще раз пройти медкомісію. Мені все зробили, я пройшов лікування, але зроблений після цього знімок показав, що ніякого результата немає. І комісія мене забракувала. Воєнком мені тоді сказав: "Якщо ти дійсно хочеш в армію, то ти – ненормальний. А ненормальних дуже багато в танкових військах". Чому він так сказав? Тому що на той момент армія вже не була авторитетною, не престижно було служити. Всі розуміли, що її розпорошують, розвалюють, грабують. У військові училища йшли, як правило, діти військових, тому що у їхніх батьків були зв’язки, і такі як я — без зв’язків і грошей, але з величезним бажанням. Так я потрапив у танкові війська. Випадковий вибір.

-Танки полюбив відразу?

-Мабуть, років через десять. Любов приходить, коли починаєш розуміти, як все відбувається, як працює. А коли машина рятувала тобі життя, приходить розуміння зовсім іншого рівня, глибинне відчуття спорідненості з цією громадиною. Зараз дивишся на танкістів і бачиш, що їм не вистачає бажання, сил та рівня знань. А мені страшенно хочеться, щоб танкіст був справжнім. І до машини ставилися ніжно, а не як до куска заліза.

-Ті танки, які тобі рятували життя, до цих пір живі? Де той танк, на якому ти був у Донецькому аеропорту?

-Так. Зовсім нещодавно я заїжджав у мій рідний батальйон 93-ої бригади, яка зараз у ротації на сході. В цьому підрозділі Саша Чапкін зараз служить – цей хлопчина зі мною воював в 2014 році. Але я був у них, коли вже темно було. Хлопці показали мені 502-у машину. Сказали, що це саме той танк, на якому я воював у Донецьку. Я полазив по ній, позапускав двигун. Робоча ластівка, яку всі називають своєю. Ігор Носін її також вважає своєю, бо теж воював на ній. Чапа – зрозуміло, чому, бо він на ній їздив після мене. Я називаю її своєю, бо вона до війни була машиною командира 2-ої роти. Я цю машину відновлював, ставив на зберігання, готував до виїздів, і вона ніколи нікого не підвела.

-Ти на ній був в аеропорту?

-Так.

ОДНОМУ БОЮ ПІДБИВ ДВА ВОРОЖИХ ТАНКИ. В ДРУГОМУ – ЩЕ ДВА. І ЩЕ ОДИН НАСТУПНОГО РАЗУ. ПОТІМ ПІДБИВ БМП…"

-Ти говорив, точно знаєш, що розніс те місце, звідки стріляв російський актор Порєчєнков…

-Ми добре вивчили відео, яке в інтернет виклали сепари, хизуючись своїм гостем. Місце впізнаване. Під час першого ж виїзду відпрацювали по всіх точках, звідки по нас вівся вогонь, в тому числі і по тій, де стояв "Утьос", із якого стріляв Порєчєнков. Це була одна з позицій ворога, яку періодично потрібно було бадьорити. Ворог почав цей рух під час перемир’я, коли була оголошена заборона на стрільбу. Завдяки чому вони так спокійно туди зайшли.

Герой України танкіст Євген Межевікін: Кожний мій заїзд у ДАП призводив до того, що у ворога щось горіло – танк, БМП, позиції, дупи 03

-Часто згадуєш 2014 рік, коли активно звільняли наші землі?

-Всі готові знову включитися в роботу. Як тільки почнуться більш активні дії, впевнений, що ті, хто відслужили, відразу приїдуть сюди. 2014 та 2015 роки були найкращими для Збройних сил України. Хоча були і смерті, і тяготи та поневіряння. Але ми активно воювали і бачили результат.

-Там, в Донецькому аеропорту, в той час, коли наших бійців сепари почали називати кіборгами, саме ти знешкодив відразу декілька одиниць ворожої техніки…

-Так, в одному бою — два танки. В другому ще два танки. І ще один наступного разу. Потім ще підбив БМП. Тобто кожний мій заїзд в аеропорт призводив до того, що у ворога щось горіло – танк, БМН, позиції, дупи...

-Ти особисто бачив, що влучав?

-Це не завжди відразу видно. Те, що я підбив танк, чітко побачив один раз на злітці. Там чисто, все видно. І відстань між нами була маленька. Так що бачив і був впевнений, що влучив.

-Що ти відчув в той момент?

-Нічого. Шукав наступну ціль. Тому що розумієш — на цьому бій не закінчено. Щоб ти так сам не горів, потрібно далі працювати. Я, чесно кажучи, після цієї цілі прицільну марку прибрав лише після того, як чітко побачив, що з танку повалив вогонь. Допрацював туди ще кумулятивним снарядом і пішов в оборону.

-Під час боїв відчував, що по твоїй машині ворог працює?

-Нас навіть підбивали на злітці — ПТУР прилітав. Але повезло, спрацював динамічний захист. 30-ки прилітали. Гранатомети по нас працювали. Чого тільки не було. Якось за бій по нас поцілили п’ять разів. І всі — не критично. Нам фартило. Або нас не підбивали тому, що ми – найкращий екіпаж Збройних сил, — сміється Адам. – Та всяке було. Машина частенько була побита повністю. Вертаючись на базу після бою, насамперед обслуговували машини. Все перевіряли, підкручували, вантажили боєприпаси, заправляли. Машина завжди має бути готова до бою. Тільки після цього, якщо є можливість, — відпочиваєш, якусь їжу в себе закидуєш. Хлопці завжди чекали нас із боїв, без нас їсти не сідали. Ти можеш дозволити собі відпочити, лише коли все зробив у машині.

-Ти розказував, що коли у тебе був час, вивчав досвід чеченської війни. В чому це допомагало?

-У нас війна більш масштабна. Там блокували міста повністю – у російської армії вистачало сил і засобів це робити. Потім вони їх просто стирали з лиця землі. Були моменти, коли вони все ж заходили в міста. В цих випадках я дивився, якими групами вони працювали, як використовували контрснайперську роботу. З того часу тактика у росіян особливо не змінилася. Той досвід, що вони отримали в Чечні, використовують ті терористичні групи, які працюють тут.

"Я ТРИЧІ МІГ ПІТИ З ВІЙНИ – НА ЦЕ У МЕНЕ БУЛИ ЦІЛКОМ ПОВАЖНІ ПРИЧИНИ"

-Коли ти дізнався, що отримаєш Зірку Героя України? Здивувався?

-Мені зателефонував знайомий. Олександр Шульман, здається. І сказав, що бачив моє прізвище в указі президента. Я подумав, що він жартує. На той час я вже вчився в академії. Потім мені скинули указ президента. Але все одно не повірив, поки сам не заліз в інтернет і не прочитав документ особисто.

Герой України танкіст Євген Межевікін: Кожний мій заїзд у ДАП призводив до того, що у ворога щось горіло – танк, БМП, позиції, дупи 04

Давай чесно. Я знав, що на війні зробив багато. У мене був не один випадковий бій, в якому мені пощастило проявити себе. У мене була щоденна робота. Часто кажуть, що мені героя дали за знищені в аеропорту танки. Стільки, скільки я спалив, можна підбити і за один бій, і за один день, і за всю війну. Залежить від позиції, від обстановки і дій противника. Мене все ж відзначили за щоденну роботу. Тому що заїжджаєш в аеропорт, а тобі кажуть: дякуємо, що приїхав. Сам факт моєї появи ставав великою підтримкою бійцям. Бо наш танк приїздив туди, куди ніхто не їхав, і не хотів їхати. Я вважаю, за це мене і нагородили.

-На дорозі неподалік Пісків довго стояв підбитий танк 17-ої бригади. Як ти ставишся до таких пам’ятників?

-Вважаю, військові розбиті машини мають стояти там, де все і сталося. Так само, як варто залишати розбиті будинки, які неможливо відновлювати, щоб усі дивилися і розуміли: не можна кликати в свою країну допомогу із зброєю в руках. Бо вона несе смерть та розруху.

-У 2014 році ти жодного разу не пошкодував, що обрав саме професію військового? Міг би бути айтішником, сидіти вдома, не воювати…

-Жодного разу навіть думка така не виникала. А вже після початку війни не міг навіть бути в тилу, мені весь час потрібно було кудись їхати. Але з часом почала накопичуватися втома, інстинкт самозбереження ставав все меншим. Я сам для себе зробив висновок, що потрібно відпочивати, відволікатися. Але з армії ніколи не хотів піти.

-Який свій бій чи виїзд вважаєш найстрашнішим?

(Перед тим, як дати відповідь, Євген довго думав,- авт.)

-Найстрашніше, коли чуєш, що хтось із твоїх хлопців загинув. А найстрашніший для мене епізод – згадую його завжди з посмішкою, хоча і мурашки шкірою біжать. Це було в Донецькому аеропорту. Відпрацювавши якусь ділянку, заскочили під рукава — ховалися за ними. Стали. А у нас кулемет не стріляв. Я виглянув, подивився, що він розбитий. Чи уламками, чи вибуховою хвилею його пошкодило, пробило кришку, ще щось. Поряд з нами стояв підбитий танк. "Давай звідти знімемо кулемет, — запропонував я. — Той також розбитий, але запчастини для нашого можуть підійти". Ми вилізли з командиром мого танку, Віталькою Крисанем, щоб іти до сусіднього. І тут прилітають міни. Чую — перша пройшла, друга... Свистить страшенно. Я крикнув чи "В машину", чи "Міни". І солдатиком стрибнув в танк, а Віталька – щучкою, ніби пірнав. Я повністю залетів всередину, а він наполовину, ноги стирчали назовні. От уламками йому посікло ноги і все, що вище... Я затягнув його всередину. Міни продовжували лягати – міномет пересувався, снаряди ішли віялом. Віталька мені каже: "Мені хана". "Чого це?" — питаю його. "Я такий вразливий. Осьо ж кров… Це моя. Мені хана!" — говорить. Мені аж моторошно стало. Як тільки все затихло, потягнув Вітальку до лікарів. Витягнув його з машини, собі на плечі закинув і – побіг до терміналу. Я ж не розумів, що з ним, наскільки важко він поранений. А якщо зараз загине? Мені було дуже страшно. Тому я нісся з ним, як очманілий. Діру в стіні проскочив, як нас тренували проходити полосу перешкод, — ногою вперед. Ну і до стрічки багажної, де сиділи медики, я так і біг: пірнув під щось — випірнув, підстрибнув – перестрибнув. І на стрічку Вітальку скинув. Він, до речі, підлікувався і в кінці року повернувся до нас. Відвоював до дембеля, потім знову призвався.

Почувши як Адам розказує про свого пораненого бійця, про те, як його рятував, як боявся за нього, я абсолютно щиро сказала танкісту, що саме це особисто для мене і є проявом героїзму. Так рятувати пораненого, так переживати за нього. На що Євген відреагував невимушено і з тим самим тонким почуття гумору, яке йому притаманне:

-Та яке геройство. Віталька у мене був командиром танку. На нього ж можна було поматюкатися, якщо щось не так. Я переживав про інше: замість ного прийде інший дядько — здоровий. Ще по шиї мені дасть, коли я почну його строїти, — Женя віджартувався, а я продовжувала допитуватися про його героїчну натуру.

-Якщо командир танку був, то ти сідав у машину як хто?

-Я завжди був на місці навідника.

-А служив уже на посаді…

-…начальника штабу батальйону.

-Тобто міг не виїжджати, а командувати боями із штабу…

-Ну да. Але на танку поряд з бійцями було спокійніше. Коли почалося загострення, я тричі міг піти з війни – офіційно закосити, як деякі. Причому для цього у мене були поважні причини. Перший раз — це було в Тоненькому – у мене заклинило коліно. Лікарі хотіли відправити мене у шпиталь, бо процедуру відкачування рідини роблять в стаціонарних умовах і з відповідним лікуванням. Але я відмовився і попросив зробити все на місці. Медики були проти. Тоді я сказав: "Дайте мені шприц, я все зроблю сам – бачив, як діяли лікарі в Дніпрі"… Тоді медик погодився і провів процедуру на місці. Трохи згодом сталася така ситуація… Підвезли боєприпаси до танків і вигрузили їх на грунт. А так як нас постійно обстрілювали, потрібно було вирити яму і туди перемістити снаряди. На танку є відвал (лопата), за допомогою якої можна було викопати яму… Щоб не гаяти час і показати, як це робиться, я сів на місце механіка-водія і почав показувати, як що робиться. Вже коли було все зроблено, несподівано зірвало люк, який важить десь 70 кілограмів – він був погано закріплений — і він вдарив мене прямісінько по голові з одного боку, а з іншого я довбанувся об корпус… Череп аж хруснув, розрубило хрящі обох вух… Я ледве виліз із танка, не міг зорієнтуватися, сів за кермо УАЗ і — до медиків. Вони все позашивали. І я залишився на місці. В кінці липня, під час взяття Пісків, я дістав контузію. Під час бою мені вибуховою хвилею знесло з башти танку, я аж перестав відчувати ноги, дихання перехопило… Не міг і слова сказати. Мені тоді допомогу надавала "госпітальєрка" Яна Зінкевич. Після першої допомоги, трохи оклигавши, повернувся в бій. Але через пару днів мене відправили на лікування. Тиждень витримав і втік до своїх… Ще три дні, коли ми брали Авдіївку, мені між боями робили уколи, треба було закінчити лікування…

-Ви з сином вдома граєте вдвох у танки на компьютері. Недостатньо цього в житті?

-Це моральна розгрузка, — посміхається Євген. — Зрозуміло, що там все змодельоване зовсім не так, як буває в житті, точніше, на війні. Грає команда оленів – ніхто нікого не прикриває, спарено не працюють, не проломлюють оборону…

-Який у тебе позивний у грі?

-1Жекан. Всі інші варіанти були зайняті, коли я реєструвався. Це було ще до війни, до речі.

-І тут ти також перший

-Не знаю, як так вийшло. Жека вже був, Жекан також. Ну, я просто одиничку попереду поставив.

-Адамом же тебе почали називати бійці саме тому, що ти завжди був першим?А перший чоловік на землі – Адам. Так і зявився твій позивний…

-Саме так.

-Женю, твій син, Андрій, також буде танкістом?

-Життя покаже. Служити в армії однозначно буде. Для краси, для інтерв’ю, звичайно, можна було б сказати, що Андрій буде танкістом, але хочу бути чесним — мені зараз не подобається, який вигляд має наша армія. Синові не побажав би потрапити саме в таку систему... Сподіваюся, поки він виросте, ми все ж щось змінимо на краще.

Герой України танкіст Євген Межевікін: Кожний мій заїзд у ДАП призводив до того, що у ворога щось горіло – танк, БМП, позиції, дупи 05

Євген з родиною на тлі портрета своєї мами

-Що тобі допомагало налаштуватися на бій?

-Спершу, коли мені було страшно, я наспівував пісню "Ой у вишневому саду". Це така… — Євген робить невеличку паузу, наче соромлячись розказувати. — …сімейна історія. Майже на початку війни мені приснилася бабця. Саме з цієї піснею. І я, прокинувшись, намагався її згадати. І завжди, поки ми їхали кудись, потроху згадував слова. Спочатку перший куплет, через тиждень — другий. Потім ще речення якісь пам’ять видавала. Отак по колу весь час у голові прокручував цю пісню. І вирішив: поки не згадаю всю пісню, житиму. Коли всю згадав, навіть розстроївся: погано, що згадав. Але ж живий!

Віолетта Кіртока, Цензор.НЕТ

Источник: https://censor.net.ua/r3199519

Джерело статті: “https://censor.net.ua/resonance/3199519/geroyi_ukrani_tankst_vgen_mejevkn_kojniyi_myi_zazd_u_dap_prizvodiv_do_togo_scho_u_voroga_schos_gorlo”

Автор:

Похожие матриалы по тегу

Предыдущий материал

В Украине появились монеты номиналом 10 гривен: они заменят банкноты. ФОТО

Следующий материал

Вадим Ойкин доказывает в облдуме обоснованность трат на кондиционеры

Коментарии (0)